Чорна дошка - Страница 107

107

— Навіщо? — питав у Бога, якого ще змолоду зрікся. Звертав обличчя до сірих, низько навислих небес. — Навіщо тримаєш мене тут? Одпусти! — благав, стаючи на коліна, грузнучи в снігу: — Дай втекти! До міста, не бачити всього, не чути.

Затуляв руками вуха, падав обличчям у сніг. Клякнучи, згадував про батька, який із останніх сил тримався за життя. Бився зі сніговою кучугурою. Гатив її долонями. Хотів забитись у якийсь темний закамарок і одсидіти там життя, що йому лишилось. Після своєрідної сповіді виснажений та спорожнілий брів до хати, як до домовини. Хоч і гірко було на душі, та грів йому серце той паперовий образок, що забув у рідній хаті малий Іванко.

***

Паламарчукові так ніколи й не судилося повернутись з обласного центру до Веселівки. Молодий голова сільради, плекаючи надію на справедливість народної влади, подався до обкому партії — скаржитись першому секретарю на різного штибу безглузді й контрреволюційні директиви. Хотів довести товаришам-ленінцям, що село загине під непосильним тягарем хлібопланів. Сподівався, його почують і тут-таки пом’якшать санкції, завезуть до села продукти харчування і йому вдасться врятувати нехай не всіх українців, але хоча б своїх людей.

На бюро обкому він завітав без запрошення і разюче різнився на вигляд із міськими рожевощокими товаришами. Сидів та понуро слухав далекі од життя виступи партійців. А ті, один поперед одного, з численних аркушів читали меморандуми про темпи хлібоздач, оголошували відгуки щасливих колгоспників про керівну роль партії та готовність до ще більших трудових звершень та звитяг. Із тих промов виходило, що колгоспники самі просять ставити їм ще більші плани. Навіть не просять — вимагають. Партійці, що зачитували оптимістичні заклики, щосекунди втирали чоло змокрілими од поту хустинками. Коли виступили всі заявлені, Паламарчук важко підвівся зі свого стільця в кутку кімнати й почав говорити. Спочатку монотонно, а далі голос його набрав моторошних обертонів, викривально хльостав. Примушував «товаріщєй», котрі знаходились поруч із ним у залі та за центральним довгим столом, який слугував президією, втягувати голови в плечі та опускати очі. Він махав у повітрі стосом документів, які підтверджували факти смерті селян від голоду. Питав, заглядаючи в обличчя тим ленінцям-сталінцям, чи ж оце одне таке село? Чи ж в інших селах області про таке не чули?

— А мені приходять листи від друзів зі сходу республіки. Там те саме… якщо не гірше, — виголосив наостанок.

— Саботаж, — сказав хтось у залі та й замовк, бо Паламарчук різко повернувся на звук.

Він свердлив поглядом цю зеленкувато-сіру масу, що вдягнена була в чистенькі френчі, доладні костюми, вишиті сорочки із відкидними комірцями. Наставлявся пронизливим поглядом на цих ситих та надухмянених совбаринів. І не бачив у їхніх очах відгуку на свою викривальну промову. Чи бодай співчуття тим людям, що мруть у час, допоки вони тут у добре натопленому приміщенні розводять теревені й співають хвалебних панегіриків вождям.

По закінченні бюро до Паламарчука ніхто не підійшов, обходили його, мов хворого на чуму чи холеру. Боялись підчепити заразну бацилу від цього дивака, який думав, що своєю правдою може спинити смертоносну машину, яку вони всі разом запустили шістнадцять років тому. Небезпечна утопічна ідея тепер просилась на волю, бажала крові, заковтувала чужі життя, підтоптуючи під себе й затоптуючи в землю український народ.

— Даремно ти, Іване, таку критику розвів, — наважився здалеку виказати свою позицію один із давніх Паламарчукових приятелів.

Голова сільради одразу зрозумів, що тут йому допомоги шукати немає сенсу.

— А я Сталіну напишу, — крикнув навздогін партійцям, що квапливо покидали залу засідань.

Написати Сталіну він не встиг, бо вже на виході із приміщення обкому був затриманий співробітниками ДПУ. Ті без зайвого шуму підійшли до нього з двох боків, мов архангели. Мовчки показали посвідчення, наказали здати зброю й супроводили арештованого до автомобіля.

Після арешту чотири доби поспіль, без перерви на сон, Паламарчука допитували. Примушували підписати викривальні протоколи, у яких той мав би зізнатись у співпраці з іноземними розвідками. Чоловік, зціпивши зуби, не вимовив ані слова. Дивився приречено в стелю й згадував, як п’ятнадцятилітнім почав воювати на боці червоної, тоді ще малочисельної та погано озброєної армії. А потім дослужився до замкомвзводу стрілецького полку. Як був не раз поранений у боях, але вижив, щоб далі розбудовувати свою державу. Як плекав надію на краще майбутнє для тієї держави, як радів, коли почали друкуватись книжки українською мовою і відкривались школи, де дітей навчали читати ці книжки… Згадав теперішні книжки й газети і те, що у них писалось, — скривився, наче проковтнув слимака.

Офіцер допитував сільського голову прискіпливо, використовуючи перевірені засоби. Після сотні марних спроб розколоти «ворога» за допомогою кулаків і словесних погроз, втратив витримку й верещав, бризкаючи слиною й вибалушуючи очі:

— Ось цим, цим виб’ю з твоєї голови дур! Кальоним залізом виб’ю, суко!

Чекіст так розхарапудився, погрожуючи мовчуну маузером, приставленим до скроні, що не зміг впоратись із нервами й автоматично натис на спусковий гачок. Дивлячись зверхньо на труп, який мішком сповз зі стільця, працівник Державного політичного управління сплюнув собі під ноги. Слина потрапила на босу ступню Івана Паламарчука — героя громадянської війни. Палач, зазирнувши в дуло свого пістолета, запитав здивовано:

107