Чорна дошка - Страница 106

106

Терновий, влізши до хати, обімлів від побаченого.

— Тут треба лікаря, — констатував і тут-таки дав задній хід, бо ж Фросина схопила його правицею і доволі чітко сказала:

— Не можна лікаря. — Напевно, зібрала на цю фразу всі сили, бо далі голос зраджував їй, і пошепки, з перебоями та хрипами вона продовжувала: — Ой, не можна. Лікар дочекається, допоки я помру, а тоді закопає, як стерво. А мені треба собою дітей годувати. Христом-Богом молю, облиш нас. Ми вже тут якось самі. Іванко просто злякався. А тепер він уже не боїться, правда, сину? Тепер уже в нас є що їсти на якийсь час. Ти, Терновий, на мене так не дивись, бо я ж помру скоро, дух мій відлетить у рай, а звідти я вас усіх бачитиму. Дітей своїх, чоловіка любого і тебе, Терновий, якщо залишиш усе, як є, по голівці гладитиму, з халеп виручатиму, а тих… не знаю, як і назвати їх… — жінка замовкла в напівзабутті.

— Фросино, ти не хвилюйся, я дітей заберу, якщо… раптом.

Скажений стукіт здійнявся надворі. Звідтіля долинали фрази Мільмана та його щербатого поплічника.

— Я же гаварю, таваріщ Марк. Так і єсть — протоптани стьожкі-дарожкі. І рєбята актівісти раскалолісь, что баба, которую ми виселілі, тут живьот. Нє подчінілась, виходіт, стерва, революціонному трибуналу. Саботіруєт. В расход єйо, таваріщ Марк.

— Гати! — закричав Мільман, і по дверях застукало.

Віддирали дошки від дверей. Увірвались до хати, як зграя демонів, — розпашілі, очі горять, крові їм хочеться, сліз людських, смертей їм ще мало. Вдерлись та й остовпіли. Ось вам і кров, ось вам і смерть, ось вам і нова ваша людина перед вами на підлозі лежить. Замість ноги — кукса. Діти над ненькою застигли, схожі на мерців. Мало вам?! То повиймайте із кобур свою зброю та стріляйте. Протинайте кулями усіх, кого бачите. Решетіть! Ні, не стріляють. Стоять. Дивляться. Аби ж то лиш дивились. Давай плюватись та паскудні слова на Фросину говорити. І Тернового не обійшли.

— Ага, а тут у вас, контріки, і гості є! Товариш сількор, якщо не помиляюсь, — єхидно почав Мільман. — І що ж ви тут робите? Чи не ваших рук оця справа? — тицьнув револьвером у бік Фросини.

— Ні! — крикнув Іванко й затулив Леся собою. — Мамця сама! — почав був виправдовувати Тернового. Ніби могло це дитя врятувати від тих хижацьких намірів у разі, якби захотіли що зробити.

— Мене покликали на допомогу, — не піднімаючи на Мільмана погляду, пробасив Лесь.

— Ну, з вами буде окрема розмова, і не тут, — погроза звучала абсолютно не страшно, бо що може бути страшніше, ніж оце, що вже сталось.

— А цю, — Мільман двигнув бездиханне тіло Фросини ногою й з огидою додав: — Цю будемо судити.

Але Фросина вже не чула того, що казав Мільман, не боялась того, чим він їй грозився. Вона померла, так і не нагодувавши дітей, так і не попрощавшись із ними в тиші.

— Я дітей заберу, — почав був колишній кореспондент, — я обіцяв матері.

Лесь став перед покійницею на коліно й закрив їй очі. А тоді в один ривок схопив Іванка за руку й почав згортати інших дітей до себе.

— Ти тут остання людина, — кинув йому Мільман. — Допоможіть товаришу дістатись його хати, — зиркнув на своїх помічників.

Леся взяли під руки й виволокли з пилип’юкової оселі як непотріб. Він пручався як міг. Хапався за одвірки, кричав та простягав руки до Іванка. Адже він єдиний дивився на сусіда. Інші діти втупились у закривавлену матір, що розпласталась на підлозі, і не могли відвести від неї поглядів.

— До прієзда товаріщєй із комісаріата образованія дєті подлєжат арєсту, — ці слова Лесь почув, коли його з силою випхали надвір.

Дітей арештувати?! Дітей?!

Терновий прислухався. Підбіг до забитого вікна й почав прикладатись обличчям до нього, аби побачити, що коїться в хаті. Діти не плакали. Чи не могли, чи розучились — хтозна. Мовчали, як соляні стовпи, як скіфські баби. Лишень ті баби — товсті та пихаті, а ці прозорі й байдужі.

— Дайте йому, чого він просить, — втомлено не те щоб наказав, а попросив товариш Марк, і його піддані з півслова зрозуміли, чого він хоче. Щоправда, коли оце казав, дивився на вікно, по якому, аби привернути увагу дітей до себе, шкріб пальцями Терновий.

Тернового били довго, отримували від цього задоволення, а він усе десь сили брав та піднімався, та знову лип до того вікна. Ніби те вікно єдине, що лишилось у нього на цьому світі. Врешті, дужі депеушники впорались із завданням — непокірний чоловік був знешкоджений. Він лежав на снігу долілиць, і той сніг весь був уже не білий, а стоптаний та закривавлений.

Лишень незначну перешкоду було усунено, дітей, як хмиз, згребли у два оберемки й понесли до підводи.

Терновий прийшов до тями досить швидко, незважаючи на важкі удари, які нанесли вояки. Ще чув, як від’їздили від подвір’я коні і як про щось мирне гомоніли ті, хто його оце бив. Підвівся. Про всяк випадок зайшов у порожню пилип’юкову хату — ану, когось забули? Ні, забрали всіх. Навіть мертву Фросину та її одрубану ногу.

На лежанці білів якийсь папірець. Терновий взяв його до рук. Розгорнув. Паперовий образок. Притис його до серця й заховав у кишеню.

По стіні вийшов з хати, бо так у цій хаті тхнуло кров’ю, махоркою та потом, що паморочилось у голові. Але ж паморочилось від іншого — бити охлялу від голоду людину — великий гріх. Але хіба вони гріха бояться? Вони Мільмана одного бояться. Ну, і ще Калюжного. Бокаса йшов до себе додому й, звертаючись до повітря, до оцих голих дерев, що спостерігали мовчазно за бідою, випитував, що за місія в нього така сатанинська — усе бачити і не врятувати людей, нічим не зарадити.

106