Чорна дошка - Страница 96

Щоденно повз сусідню із Веселівкою Уладівку, повз районну Калинівку, залізничними коліями у східному напрямку невпинно мчали товарняки, вщент наповнені зібраним на ланах збіжжям. У кожній везеній тими залізними вагонами зернині тліло людське життя, бриніла зламана доля, тремтіла передсмертним віддихом понівечена душа.

***

Із засніженого лісу, обтрушуючись та озираючись, вийшли вдягнені в кожушки й шиті валянки дві невеликі постаті. Високо піднімаючи ноги, переступали через замети й крокували ближче до залізничних колій, якими, мов кордоном, перетиналась білосніжна гладь.

— Натусь, обережно, не впади, — голосно промовляла та із мандрівниць, яка йшла попереду.

— Оксано! Дивись, там поїзд їде, — вказала пальцем у сіру далечінь Натуся.

Дівчата з домотканими торбинками через плече закам’яніли. Стояли, по коліна вмуровані у сніговий фундамент. Задерши вгору обвітрені обличчя, вдивлялись у монументально безкінечний товарний потяг, стрічали й проводжали кожен із щільно приліплених один до одного вагонів. Вони зверху були накриті брезентом й походили на гігантських одногорбих верблюдів. На тих уявних верблюжих спинах через один сиділо по червоноармійцеві зі зброєю.

— Тікайте в кущі! — почувся з лісових нетрів дикий лемент, і дівчатка, як сполохані куріпки, кинулись на голос, а їм навздогін продзижчала куля, випущена з боку товарняка.

У просіці, окрім Оксани та Наталі, які пішки діставались від Калинівки додому, несучи в торбинках мізерні пайки для своєї родини, налічувалось чимало люду. Чоловіки й жінки тихенько гомоніли про своє: про смерть, зерно і «колгоспи, трясця їх матері». Здавалося, усі ці люди геть не звертають уваги на потяг, просто чекають собі, аби той проїхав нарешті й звільнив їм переїзд. Через цей переїзд до Веселівки рукою подати. Дівчата дивувались, що всі люди в просіці хочуть потрапити саме до їхнього села. Бо чого б ото тут лежати й чекати, допоки потяг звільнить дорогу? До дівчат долинали уривки чужих бесід:

— У нас у Дружківці вже ховати немає куди. А вони все продовжують витягати з людей останнє.

— Кажуть, у Сосонниці секретаря сільради забрали.

— Та ви що? Знаю я його — добрячий роботяга. Забрали, кажете? Атож, атож, правдиві люди їм не потрібні, головорізи отакі… — кивок у бік торохкітливого поїзда, — зараз у честі, а чесні люди… чесних уже половина в землі чи на тих Соловках триклятущих. І шо ото туди люду стільки гатять. І влазить же… А не скопитилися б ви, іроди, таке над нами зло чинити.

— Аби не ці поїзди, то й ми б уже скопитились.

Оксана й Наталя крутили головами в той бік, звідки линула фраза.

— А ви, дівчатка, вперше, чи що? Отак необачно вилізли під кулі. Аж так їстоньки хочеться? — запитав невідомо хто, бо в людей були замотані роти — лиш очі стирчали, бо мороз лютував, аж підносило тих людей вітруганищем.

— Ми додому йдемо з… — одізвалась Оксана Стецюк і хотіла було розповісти, що несуть пайку із міста в село, але вчасно отримала легенького попереджувального стусана від сестри.

— Ага, вперше, — тихо додала Наталка й зашепотіла на вухо сестрі, відсунувши пальцями теплу хустку від її вуха: — Убити за хліб можуть. Мовчи, — й повела страшно очима, мовляв, ач, навкруги які люди: голодні та злі.

— Проїхав! — прогуло лісочком і луною рознеслось далі.

Якусь хвильку люди зберігали мовчанку, прислухаючись до віддалених звуків товарняка, нашорошували вуха, пригинались і заглядали туди, де покрутив хвостом той поїзд. Першим підвівся чолов’яга, що лежав недалеко од дівчат. Поплентав навспотикача до колій. За ним, крекчучи, почали виповзати із заметів інші. Дівчатка пішли й собі.

Зазвичай, йдучи із міста додому, молоді Стецюківни користувались іншим шляхом — битою дорогою. Їх пропускали загороджувальні пости, бо ж заводчанки мали при собі документи, що засвідчували їхню приналежність до міських мешканців. Цього разу добрі люди порадили після тижневої хурделиці, од якої дороги позамітало вщент, просуватись поближче до залізничних колій. Мовляв, потяги їздять часто, тому й дорога там розчищена, людьми більш протоптана і хлібобандити не так вештають, як на великому шляху.

Раптом котрийсь чоловік крикнув: «Збирайте швидко, зараз інший посуне». Висохлі на тріски люди, кістяки в обдертих кожухах, подались скопищем до крицевої колії. Там, ставши на коліна й звільнивши від хусток випнуті гострі вилиці, аби вільніше дихалось, почали, як ті курчата, видзьобувати-визбирувати червоними пальцями щось зі снігу. Людей валили до землі їхні важкі одежі, але вони не зважали на це й, лежачи навзнак, продовжували щось виколупувати з-під снігу.

— Це зерно! — здогадалась Наталя та чимдуж почимчикувала до насипу, до тієї тьми люду, що копошився там, як ті воші в занехаяній голові.

Біля залізничного полотна сірий від кіптяви поїздів сніг був побитий дрібненькими дірочками. Коли вставити палець у дірочку, розтопивши холодний сніг — дістаєшся до бурштинової зернини. Тут можна було знайти і овес, і жито, й пшеницю. Дрібки від мільйонних хлібозаготівель. Ті краплини, що лежали на вершечку вагонів, од тремтіння та двигтіння виривались із не щільно покритих велетенських чаш під час руху. Так, мабуть, виривалася б канарка із незамкненої клітки на волю. А як звільнилась від клітки, то, що із тією волею робити, й не знала б — і падала б каменем на землю.

Оксана зиркнула туди, де на рожевому небосхилі сходились в одній точці два ліси й куди хвилину тому пірнув поїзд. Взялась і собі збирати збіжжя. Люди роєм обсіли з обох боків невеликі насипи й з хворобливою завзятістю вискубували зернину за зерниною. Наталя ж не встигла взяти до рук жодного зернятка, вона навіть не змогла присісти. Стояла й дивилась на те, до чого довели її працелюбний народ. І хотілось їй, як тому поїзду, опинитись десь на тому кінці горизонту. І не тому, що туди повезли її врожай, а тому, що, здавалось, там існує якесь інше життя, якась інша, правдивіша й справедливіша реальність. Відчувала, як усе тіло починає двигтіти, гуде щось усередині. Подивилась собі під ноги. Побачила, що стоїть на крицевих смужках, і це вони передають її тілу тремтіння.