Чорна дошка - Страница 73

— Треба діставати зерно, — увійшовши до хати, мовив Дмитро.

***

Остання ніч останнього осіннього місяця видалась ясною, зневоднене, витончене легким морозцем повітря аж дзвеніло, зірки та кругле, мов гарбуз, наливне світило перетворювали цей пейзаж на бутафорію, на штучні декорації до якісної театральної постановки. І чого саме цієї видної ночі їм замарилось тягти зерно зі сховку? Треба ж було почекати завірюхи, заметілі та іншої негоди, коли й пси на вулицю не виходять… але які там пси? Не бачив уже давно ніхто на вулицях ні собак, ані котів, ані пташечки дрібненької. Зголоднілі люди ловили й їли. А хіба в тому є якийсь гріх? Гріх у іншому.

— Обережно, обережно, — чулося перешіптування від городу Стецюків.

Дмитро був зодягнений у подерту куфайку, підперезану жінчиною вовняною хустиною. Цей одяг робив його доволі округлим, попри те що чоловік добряче схуд за останній місяць. Він раз у раз виставляв голову із ями й замовкав, жестом примушуючи Ярину робити те саме. Прислухався до тиші, вдивлявся в простір, дихав через раз. У світлі місяця милувався жінчиним обличчям. Встигав подумати про її красу і про те, що в Ярини запали щоки і вже не видно тих звабливих ямочок, які так любив. Саме на ці ямочки й повівся, коли вперше побачив веселу й гостру на язик Ярину. Було це на базарі, Дмитрів батько привіз на торг свій товар, а син був із ним — уже вдівець: дві дочки залишились на ньому. Поруч зі старим Стецюком тоді торгувала зовсім юна Ярина. Вона продавала часник і вправно зазивала покупців і до себе, й до сусідів по місцю на базарі.

— От, таку б мені невістку! — сказав був тоді Дмитрів неньо.

— Так беріть! — відразу взялась за справу Ярина. В очах світився гумор, кепкування, іронія.

І Дмитро взяв, бо ж такі ямочки в неї були. А тепер куди й поділись. Втонули в щоденній турботі про хліб насущний.

— Тримай! — коротко скомандував Дмитро. — Міцніше, голубко, не впусти.

Чоловік силувався підняти із ями замотане в старе рядно відро.

Довгенько побабравшись над прірвою, витягли на сніг обліплений соломою клунок. Дмитро нашвидкуруч закидав яму й, наче злодій, раз по раз озирався. Разом втрамбували ногами рихлу землю, Ярина накидала на свіжоскопане місце зітлілого листя, притрусила сніжком з іншого місця й, дивлячись у ясне небо, попросила в нього видати до ранку трішечки нового снігу. Затим, наче шуліки, обоє Стецюків вчепились червоними од холоду пальцями за відтягнуті «вуха» дряпкої задубілої ряднини й потягли вузол до хати. Швиденько обстукали взуття від бруду, зняли його та увійшли до темних сіней.

— Нехай, — тихо сказав Дмитро й взявся за клямку вхідних дверей. — Замкну, тоді щось робитимемо.

— Не замикай, Мітю, не нада, — різонуло і Дмитрові, і Ярині по серцях чужим голосом.

На ослоні, біля столика з відром води та квартою на ньому, сидів Заболотний. Він подлубався в носі, обмив пальці у відрі й, цмокнувши, почав:

— Наморозився я, за вами наблюдаючи.

Тоді огидно шморгнув і вичовп носа прямо на підлогу, затуливши пальцем одну ніздрю.

— Зайшов ото в хату, дай, думаю, трохи обігріюсь, все одно ж ви сюди заховане попрете. Добре, шо я на діжурстві, а не ці зальотні. Бо ті б відразу здійняли бучу, гвинтівками почали б махати. А який із цього зиск?

Допоки Кузьма Лукич розмірено говорив, Ярина та Дмитро, не змовляючись між собою, вирішили його вкатрупити просто тут, от зараз. Лиш мізкували, чим би для початку оглушити мерзотника. Заболотний, ніби прочитавши їхні потаємні думки та лизнувши слинявим язиком по губах, показав свого маузера, націленого на Ярину.

— Ви тут, цейго, злодійства не замишляйте. Вам і тієї статті хватить, що вклепають за приховування зерна.

Комнезамівець підвівся з ослона та, підійшовши до хатніх дверей, прочинив їх трішки, зазирнув усередину, пересвідчився, що там усе тихо, та посміхнувся, почесавши зброєю свою шию.

— Оце так ви хочете нове життя запровадити? — запитав Дмитро. — Нову людину виростити, а тих, що є, — змінити. А що в тобі, Кузьмо, змінилось? Ти, як був грабіжником, так ним і лишився.

Кузьма Лукич захихотів. Дрібненько, єхидно.

Заболотний жив у Веселівці з народження. Його батьки були добрі люди, але єдиного сина не змогли втримати в руках. Хлопця змалечку тягло до чужого. І де його лиш люди не ловили за руку. І на базарі, і на залізничних станціях, і в лісі. Кузьма злигався із такими самими бандюжками, як сам, і вийшов на широку дорогу. Люди гомоніли, що за рік до революції Заболотний потрапив до буцегарні за те, що в складі озброєної банди захопив вантаж із грошима та золотом. Їх упіймали та присудили по сім років каторги. Але коли сталась революція, всіх отаких повипускали. Кузьма тоді скумекав що до чого й до партії бігом заплигнув, аби показати, що він ідейно грабунки чинив. Безпринципний Заболотний і до чорта у почт записався б, аби не йти на каторгу. Відтоді він в селі за головного був, аж поки не прислали сюди Паламарчука.

— Так-от, я шо думаю, товариші, — бадьоро походжав навколо згортка з зерном Заболотний. — Я оце заберу, — підняв його двома руками, зважив, кілька разів відірвавши від підлоги. — Ого, добре втрамбували.

— Кузьмо Лукичу, діти… — вичавила із себе Ярина.

— Не треба цього, Кузьмо. Не треба, — мовив тихо, але із погрозою Дмитро.

— Так я ж не звір який, — кинув Заболотний у простір сіней.

Він розв’язав вузол, розрізав ножем мотузяччя, зняв з відра покришку та нагріб двома опасистими долонями зерна. Не нахиляючись, висипав його на підлогу крізь вузьку щілину між долонями. Зернини радісно шаруділи, опускаючись струменем донизу, й, відбиваючись од підлоги, скакали, як грайливі цуценята. Декілька зернин кольнули Дмитра по босих ногах. Від відчував серцем, як ті пшеничні дітки лежать сиротами на глиняній підлозі, і йому ще більше хотілось вдушити односельця.