Чорна дошка - Страница 69

— По дорозі ше будуть заскакувати… як кому сили вистачить, — розповідалось у дальньому кутку вагона. — Та куди ти, Валеріяне, лізеш?

Білобровий Валеріан, хлопчина років п’ятнадцяти, пропихався ближче до відчинених дверей. Він не звертав уваги на репліки жінки, яка щойно ділилась знаннями, що невдовзі хтось буде намагатись застрибнути до вагона.

— Ось це я розумію, ось це дєло, — голосно й дещо бравурно озвався Валеріан. — Оце дєло! Мамо, бачте, скіко люду хоче в місті жити. А ви усе — ні та ні. Індустріалізація, мамо, це вам не гімно якесь. Якби гімно, то й не їхали б усі. Правда? — запитав у товпища.

Йому відповіла повна тиша, хоча до цього всі між собою тихенько гомоніли — кожен про своє.

— Правда? — шарпнув хлопчина Наталю за рукав, а вона, сердега, й не знала, що йому відповісти.

До Валеріана дісталась мати, дала йому підпотиличника, такого гучного, що луна прокотилась по всьому вагону й, ніби виправдовуючись, гучно мовила:

— Він у мене трохи тойво… несповна розуму, але він не буйний, — останні слова вона промовила до Наталі й потягла небуйного Валеріана, який продовжував сипати гаслами про індустріалізацію, углиб вагона. Уже звідтіля було чути його гучні й палкі промови і тихе бубоніння його матері. Вона розповідала, що два роки тому ні сіло ні впало хлопчина втратив розум. Возила мати його до лікарів міських, вони казали: «Треба лікувати».

— Хотіли відібрати його до інтернату, — шепотіла гаряче жінка. — Не дала. Воно хоч і трохи теє, без Бога в голові, але ж лагідне й незлобиве. Й по хазяйству допомагає. Батько його помер позаминулого року. У колгоспі балкою прибило. Казав колгосп, що допоможе в скрутну годину, та настала скрута — відвернулись. Приходжу, кажу: «Я б сама ще прохарчувалась, але ж Валеріан…» А вони мені: «Здавайте його до учріждєнія». Та чи ж він скотина, шоб його здавать кудись? Ой-йой, оце їдемо. А куди їдемо, бозна? Сказала сусідка, що в місті вишивальниці потрібні, а я вишивальниця. Кажуть, робота буде, хліб буде, койку в бараці дадуть. От, лиш думаю, куди Валеріана діти, поки я на роботі буду.

— Так вам, напевно, можна буде роботу вдома робить, — озвався хтось, хто уважно слухав сповідь жінки.

Вона аж стріпнулась, говорила-бо ніби до себе, не сподіваючись, що комусь цікава чужа біда.

— Ви думаєте? — запитала, а в голосі надія та радість.

Але відповіді не дочекалась, усі мовчали. Хтось мугикав пісню, хтось різався в карти, хтось хропів. Стецюківни роздивлялись краєвиди — неосяжні порожні поля, сіре набундючене небо й зграї ворон, що ширяють над тими порожніми полями в тому сірому небі, як чорні вісники смерті.

На залізничному вокзалі обласного центру снувало чимало заклопотаних справами людей — військових, чекістів, робітників. Хтось когось стрічав, хтось когось проводжав чи супроводжував. Товарняк, у якому їхали дівчата, затягли аж за півкілометра від двірця й оточили небагатолюдним конвоєм — один озброєний працівник міськвідділу міліції на два вагони. Ці люди ходили по насипу широкими кроками й чекали, допоки народ почне сходити. Дядечко, який сидів біля дівчат ще в Калинівці, матеріалізувався в них за спинами й, проводжаючи поглядом вартового, який саме покрокував повз їхній вагон, гаряче скомандував:

— А тепер вйо! — й вистрибнув із вагона, як прудконога лань. І де в нього лиш сили взялись волокти на своєму худому тілі важкого кожуха та ще чималий мішок за спиною.

— Стоять! — заверещав що є сили вартовий та кинувся навздогін дядькові, витягаючи на ходу з кобури зброю та погрожуючи нею тим, хто лишився у вагоні.

Дядечко мчав до будівлі вокзалу й, десь не добігаючи метрів зі сто, різко звернув у підворіття, та тільки його й бачили. Пролунали кілька пострілів. Армієць пуляв у небо. Інші охоронці, нашорошивши вуха, дивились на нього, але спиною вловлювали найменший порух, аби не дати ще комусь із тих, хто приїхав до гостинного міста, просто так вільно вийти.

Переговоривши з підлеглими, старший групи — немолодий, з конячим обличчям чоловік, вибудував зі своїх колег загороджувальну смугу у хвості потяга й вже потому дав команду виходити з вагонів. Люди посунули до пропускного пункту.

— Ех, треба було драпати й собі, — ледь відкриваючи рота, бідкався молодий селянин років двадцяти. По його восковому обличчю блукали сірі тіні, а очі весь час були напівзакриті. Молодик хилитався, стоячи у велелюдній черзі, й здавалось, якби не щільні ряди пасажирів, він давно б упав на землю та вже й не зміг би встати. Кожен, хто почув його бідкання та встиг кинути на нього бодай короткий погляд, відзначив для себе подумки, що слово «драпати» не личить цьому охлялому чоловікові. Він міг би хіба що повзти чи в крайньому разі чалапати. А що його б уже точно наздогнала куля — у цьому не було жодного сумніву в жодного з тих, хто зайву хвилину думав не про власну долю, а про цього нікому невідомого хирлявого молодика.

До чекістів за якийсь час долучились міліціонери. Вони раз по раз дули у свої сюрчки, бо народ напирав. Пронизливий звук тверезив некеровану масу людей, і вони припиняли шуміти, тиснути один одного й обурюватись. Дивним чином потік людей, після того як проходив повз охоронців закону, ділився навпіл — одних пропускали в місто, інших завертали до товарняка, який усе ще чекав на колії.

Наталі та Оксані один з чекістів кивнув ствердно, перед цим уважно їх роздивившись, і вони вийшли на довгу втоптану стежку, що тяглась уздовж колії, аж до перону. Відійшовши подалі, озирнулись. Худий молодик стояв перед чекістами на колінах та благав пропустити його, але благання неслись кудись ген над голови охоронцям, і один із них не погидував штовхнути юнака ногою, як непотріб, як сміття. Той так і не зміг підвестись, лежав на боці, склавши руки між колінами та підтягши ті коліна. Виглядав, як викидень.