Чорна дошка - Страница 60

Діда Опанаса також били, били нещадно, по-навченому. Старий кидався на поміч синові та махав лопатою, як навіжений. Лопату, ясне діло, відібрали. Той, що отримав від Солодовника шуфлею по спині, мстився так, що мало не розніс дідові голову. Хоч і його скручуй. Товариші прямо віддирали навіженого від закривавленого діда.

Дівки під час бійки геть усі повибігали з хати і там голосили. Мати та старші дочки ще намагались розбороняти, але батько гукнув, аби вшивались куди далі й не лізли у чоловічі справи.

Вони всі стояли щільним парканом й голосили у сім голосів, а їм підспівували діти, то й виходило, у всі дванадцять — ото буча так буча, небо від тієї бучі хмарилось і хотілось йому плакати зливою та відхлипувати громовицею.

— Ну всьо, є двоє експортних, — казали задоволено один одному червоні свати — зовсім юні хлопці, витираючи заюшені носи. — Що, неплатильщики, догрались? — кидали зневажливо до Федора, а той, насупившись, зберігав мовчанку та важко дихав широкими грудьми.

«Аби ж ти мені трапився на місточку сам на сам, то летіли б із тебе клапті», — думав Федір про засмоктаного буксирника — Октябрина, який сам на сам, не те що із Федором би, ніколи не вийшов — із його найменшою сестрою побоявся б. А тут, ач які сміливі та хоробрі, хоч ордени вішай на груди.

Федьчина сорочка була роздерта аж до пупа. Із того розтину визирали, як дошки, ребра й глибока западина на місці, де мав би бути нагодований живіт. Молодик скреготів зубами й водив безпомічно очима, так, що, здається, міг би поїсти тих завойовників лише самим поглядом. До сина намагалась продертись мати, у якої вже й сил не було кричати, і вона лише, як яструбиця, злітала, махаючи руками в напрямку тієї кавалькади возів, і падала на землю, відштовхуючись від загорожі, яку робили з власних тіл буксирники. Падала й гребла пальцями землю. А дівки над нею співали заупокійно — вили й примовляли, вили й примовляли.

— Та які ж ми неплатильщики? — питав гнівно Опанас, добряче обдивляючись кожного, запам’ятовуючи їх у обличчя, аби потім… потім колись помститись. — Ми ж усе справно…

— Стули пельку, глитай! — гаркнув Калюжний, який саме під’їхав до цього двору, впоравшись зі Стецюковим.

Аби показати, хто тут має право, а хто — лише обов’язки, Калюжний, вийнявши ногу зі стремена, з усієї сили копнув старого по зубах — раз, а тоді вдруге. Кінь заіржав та подався вбік, пішов оминати воза. Чекіст вистрибнув із сідла, посунув на Солодовників — батька й сина. Скрививши обличчя, ніби побачив найогиднішу істоту на землі, приліпив до Василевого роздутого обличчя долоню із чорними нігтями — наче хотів вирвати йому те обличчя. Ошкірив зуби й різко штовхнув Солодовника. Дід повалився на воза і застогнав. Федір побачив, що батько упав головою на ящик з інструментами і з-під його голови витікає така густа, аж чорна, кров. Хотів був підвести неня, але як ти його підведеш, як руки зв’язані, та й ноги теж.

Пролежавши чи не чверть години без тями, Опанас підвівся сам. Поглядом блукав десь над горизонтом, зборканими руками торкав потилицю, а тоді підносив до очей закривавлені долоні.

— Нічо, нічо, — заспокоював налитого багрянцем сина. — Ще й не таке з дідом бувало. Щось то воно буде.

Вони вдвох, батько та син, дивились на жінок та дітей, яких лишають отак із бідою, і в їхніх очах не світилось жодного промінчика надії на краще, жодних сподівань. От, може, лиш жага помсти та дика прадавня лють.

— Буде, батько. Вже й видно, шо воно буде, — відказав басом син. — Пекло буде.

На цих словах підводи смикнулись, чоловіки в такт із розміреним ходом возів заколихались, а жінки, що вибігли за ними, рвучи на собі одяг, спинились біля ставка, мов зажурені мавки. Спинились, бо із націлених на них гвинтівок пальнуло кілька разів. Кулі просвистіли десь над головами. Жінки заголосили ще сильніше.

— Опанаса забрали… — принесла знадвору звістку Ярина й захитала головою. Наповненими слізьми очима роззиралась по хаті. Спинилась на Дмитрові й додала: — І Федю повезли. Що ж то тепер ми Наталці скажемо?

***

До вечора Маладики змирились із думкою, що доведеться жити без корови та без харчів. Думаючи про Солодовників, тихо звертались до Бога з подяками, що відвернув від них таку страшну пошесть.

— Корова — то ж не людина, — казав Василь Маладика, й поглинали його важкі думи про подальшу долю Опанаса і Феді.

Згадалось, як вони разом зі старим Солодовником починали господарювати на тих двох десятинах, які власним потом-кров’ю викупили, сплатили все до копійочки. Як ті дві десятини розрослись згодом до дванадцяти. Не самі ж розрослись, а политі потом солоним, важкою працею вироблені. А тут і нова влада намалювалась з обіцянками дати землю всім і, що головне, усім порівну. А де ж вони візьмуть, щоб усім, та ще й порівну? Про те тоді не думалось. Як раділи й плекали сподівання на заможне життя на власній землі. Як толоками будували-зводили нові хати, допомагаючи один одному, як святкували на весіллях своїх дітей. Хоча воно й не так уже й солодко було — земля виймала останні жили, але ж хазяйнували. І накочували спогади одні на одні, одні на одні. Веремією сунули й не давали продихнути. Ось, наче вчора ходили в куми один до одного, гнули спини, обливались потом, калічили руки, недоїдали й недопивали, в надії, що ось-ось, скоро-скоро всього наїдяться та нап’ються вповні. Лиш, мовляв, треба стати на ноги, вкластись у землю, аби вона, та земля, віддала тобі сторицею.

— От, тобі маєш, вклались, — не контролюючи себе, уголос промовив Василь.