Чорна дошка - Страница 57

— Що, Кузьмо Лукичу, весело вам ведеться за теперішньої влади? — запитала Ярина.

— Та все веселіше, як у тюрмі, — відповів той та наказав поставити малого на землю. Обмацав брудними руками Юстина, і той від цих лапацонів почав плакати.

— А де дівки? — зненацька запитав Заболотний у Дмитра.

— Немає. Городські вони. Не для тебе ростились, — відказала замість чоловіка Ярина, поправляючи на голові хустину. У неї на скроні підпухло й почало синіти.

Підводи рушили, і Заболотний, злякавшись залишатись сам на сам із обдертими до нитки селянами, стрімко побіг навздогін.

Терновий мовчки перетинав Стецюкове подвір’я. Проходячи повз ґанок, на якому стояла Ярина, почув від неї пекучі слова:

— Є про що писати? Га? Про доблесть їхню, кажеш, пишеш. Ну-ну. — А далі пошепки, ніби й не до Леся: — Свої своїх же і їдять. Станемо ми вам поперек горла. Нас повбиваєте і самі жити не будете, — а тоді голосно додала: — Батькові вітання передай. І матері.

Зачинила двері й промовила:

— Хороші люди, а син із конателями знюхався.

Дмитро нічого не сказав на захист Леся. А що тут скажеш? «Він, звичайно, з конателями не знюхався, як зопалу сказала Ярина, але й поперек їм нічого не казав. — І тут-таки Дмитро сам собі заперечив. — Як тут поперек скажеш? Хіба то буде останнє слово».

— Нічого Бога гнівити, — звернувся до дружини. — У хороших батьків і син має бути не зугірший. Хіба час має минути, важкий досвід напнути груди. Диви, й розправить хлопець крила. Злетить над цим непотребом. Всьому свій час, всьому свій час.

Цілу ніч Лесь гарячково, ніби під чиюсь диктовку, занотовував кожну подробицю, втискував дрібнесеньким почерком історію в записник, схожий за розміром та кольором на Євангеліє у шкіряній палітурці. Тішився, що аркуші в тому нотатнику тонкі, мов шовкові панчохи панночки. Такі, аж якщо сильніше натиснути на олівець, написане відкарбується на наступних сторінках, правда, самими лиш рівчаками слів, їхніми тінями, нагадуванням, їхньою нечутною луною. А якщо аркуші тоненькі, то їх значно більше, ніж у тих записниках, де папір цупкий. Та частина щоденника, яка вже наповнилась нечіткими літерами, ніби розпухла від тих літер, набубнявіла змістом, обважніла смислом. Інша ж, цнотлива, виглядала тоненькою, мов тендітна балерина, а на додачу такою ж, як та балерина, білою, якщо подивитись на зріз. Ніби ото була-була пустотлива в’юнка юнка, гладенька на дотик, а тоді враз, почувши якусь гірку правду, перетворилась на обшарпану життям, обвітрену буревіями, посірілу од горя й розпухлу від голоду стару. Списані листки на зрізі відгонили сірувато-жовтим, якимсь мертвецьким кольором, розчепірились за рахунок мікроскопічних розривів кутики сторінок. Ті бахромисті подоли нотаткових аркушів походили на гриби, що ростуть на дереві.

Терновому тьмарилось в очах, його блокнот набирав неприродних обрисів, робився то схожим, як оце зараз, на трутовик, то перетворювався на невеличку труну, обтягнену брунатною шкірою. Але Леся це ніби й не обходило. Єдине, чого він зараз боявся, що аркуші в тому блокноті закінчаться, що підступно не вистачить чистих шматочків, що не буде куди записати щось вельми важливе, щось конче необхідне. Тому щораз перегортав ще не списану частину, перевіряв, пересвідчувався, що ще є де класти ту правду, ще стане того порожнього нотатника.

Заснув під ранок, не в силах підвестись із підлоги. Спав донизу животом, підібгавши під груди руки із затисненим олівцем, а щокою приклавшись до брунатного записника.

Тим часом, залишившись наодинці, родина Стецюків не сумувала, а раділа, адже антихристи не знайшли зерна в тих сховках, які зробив Дмитро.

— Розумна в мене жона, — обняв Ярину та поцілував її в підбиту скроню. — Розумна і смілива.

— І Юсть шмілівій, — защебетав Юстин.

— Ще й який сміливий, — підхопила його Ярина. — Як зерно боронив — визбирував по підлозі.

Ярина згадала щось, посадовила хлопчика на ліжник та взялась за віника. Вимела чисто хату. Вночі вибирала зі сміття зернини.

— Як там Натуся й Оксанка? — вголос думала бабуся. — Чи хоч ніхто в них того хлібця, що зібрали в дорогу, не одняв?

— Мамо, хочу хлібця, — запросив Андрійко.

— Мамо, хочу моні, — згадав про Пляму Юстин.

— Моні вже не дам, дитино. Але все в нас буде добре, — заспокоювала Ярина дітей. — Потерпіть день-два, мама хлібця спече. Лиш нікому-нікому не кажіть про це.

Ярина мізкувала, як той хліб пектиме, бо ж ходитимуть окаянні попід вікна — заглядатимуть, чи ж варить що, чи ж пече.

Дмитро забив дошкою розбите вікно, і в хаті зробилось темно, як у льосі. Андрійко довго вовтузився на постелі, зринали в нього перед очима ті чоботиська, а під ними зерно — розпластане та потрощене. Маленький Юстин заснув миттєво, і снився йому той обіцяний мамою смачнючий хліб з темною скоринкою та духмяним м’якушем, з якого можна ліпити коників або й зайців.

Юстин уперше за все життя бачив сон, який зміг запам’ятати. До цього старші, прокидаючись, розповідали, що їм намарилось за ніч. А найменший слухав і дивувався. У нього все відбувалось просто — закрив повіки, стало темно. Відкрив — проясніло. От тобі й всього сну. А тепер, після того як Юстина охопила тепла темрява, до його сну увірвався смачний хлібний запах. Із запаху й почався сон. Він ніби огортав хлопчика й навіть годував собою. Ласуючи тим духмяном, Юстинко наважився уві сні роздивитись, звідкіля ж це так пахкотить. І лише він захотів побачити що до чого, як картинка сама зринула невідомо звідкіля.