Чорна дошка - Страница 53

Кузьма Лукич рвонув до Ярини та заволодів порожньою квартою. Перехилив її догори дном та оскаженіло кинув об підлогу. Кварта з дзенькотом підстрибнула та шугонула об чобіт Калюжного. Відбившись од нього, покотилась під тапчан, на якому сиділа бабуся. Бабусине чоло взялось хвилястими брижами. Калюжний скривився чи то від болю, чи від зайвого шуму. Стояв мовчки та набрякав злістю. Лукич, побагровівши, тицьнув Ярині під очі кулака. «Ще б язика свого висолопив, щоб тебе коза хвостом забила», — жінка замість відповіді гордо склала на грудях гостропалькі руки. Калюжний посміхнувся, дивлячись на реакцію молодиці, на її войовничість та німий опір. Здавалось, Ярина от-от кинеться на кривдника та повидирає йому очі.

— Відьма! Ну, чисто відьма! — засміявся Калюжний і осідлав лаву.

Махнув своїм архарівцям, і ті припнулись до стіни. Начрайвідділу міліції перейняв приклад чекіста й собі всівся на лаву. Лукич походжав хатою, роздивлявся Саваофа на покутті й пхинькав, мов навіжений.

— Ну, шо, богомази? — питав дурнувато чи то в самого білобородого святого, що був зображений на іконі, чи то в людей, які мовчки спостерігали за діями прийд. Дмитро стояв у дверях. Несподівано двері позіхнули й до хати вдерся засапаний Терновий. Дмитрові аж вус здригнувся, як його побачив.

— А тебе чого сюди чорти принесли? — запитав зопалу Заболотний і хотів був випхати непроханого, але Калюжний спинив його порив, склавши кулаки для бою.

— Нехай, — кинув неохоче Калюжний.

— Мо’, й так. Мо’, й нехай, — забелькотів Лукич. — Цим чистоплюям корисно. А мо’, таки запишетесь, товаришу робкор, до буксирки? Мо’, запишетесь? — упивався, здається, цим своїм «мо’». — Мо’, визріла пролетарська солідарність, робоча свідомість, га? — й заіржав на всю хату.

За компанію сміявся й чекіст, його масивне підборіддя здригалось, як механічна лопать.

Так, сміючись, Калюжний вийняв із планшетки аркуш та олівець і махнув кудись убік головою. Відразу по тому поруху голови зчинився в хаті гармидер: затупотіли п’ять пар ніг, забігали ті довгополі зі своїми щупами. І як лишень розминались у такому невеликому просторі. Терновий, водячи жовнами, спостерігав за усім, що робиться в оселі.

— А на якого ж ляда ви пришкандибали сюди, товаришу газєтчік? — пошепки цікавився Заболотний, дихаючи на Тернового перегаром. — Чи у вас, може, є справи до цієї волоокої?

Заболотний кивнув у бік Ярини, яка грізно пряла очиськами, ніби нанизували на той розпечений погляд погромників. А вони хвацько здирали вишиті запинальця із вікон, навіщось шматували рушники й сорочки.

— Мені чужих жінок не треба, — ці слова, долинувши до Калюжного, обрубали його радісний настрій. — Прийшов, бо треба писати. Про вашу звитягу…

Кузьма поводив язиком по своїй пащі, ніби вилущуючи із зубів учорашню вечерю чи й сьогоднішній сніданок. Тоді свиснув, почухав груди, якось так, як роблять це запеклі уркагани, плюнув на долоні, обтер їх об штани.

— Берись до діла, — велів йому Калюжний.

Кузьма кілька хвилин милувався своїми новими густо надьогтьованими чобітьми. А тоді долучився до тих, що нишпорками літали по хаті. Зі знанням справи вистукував стіни, підлогу, піч. Робив це рукояткою свого нагана. Прикладав вухо, вслухаючись, чи не зазвучить яка стіна порожнечею, чи не викриється сховок. Солдати дерли подушки, вивалюючи їх із вишитих пошивок. Ті пошивки також шматувались та топтались. Заболотний, час від часу перепочиваючи од трудів «праведних», закладав одну ногу на іншу, плював на чобіт та витирав його рукавом добротного кожушка. Тоді поправляв на голові шапку та починав од нічого робити роздивлятись Ярину, яка притулилась біля стіни, обіймаючи заплаканих дітей. Бабуся голосила, чіплялась до хлопців у шинелях, просила не нищити майна, не розвалювати хату. Навіть Пляма, підхоплюючи голосіння старої, протяжно замукала.

— Ой, соколи, із ким же ви воюєте? — питала бабця, захлинаючись слізьми, а в одвіт скрегіт зубовний — гніваються хлопці, що вона верещить. Так і хочеться спинити її голосіння.

Один із вояків зиркає швидко на Калюжного, той блимає очима, і вояк підстрибує до бабці. Уже замахується прикладом, як йому навперейми виринає Дмитро. Удар приходиться по плечу глави сімейства. Бабця зойкає й скімлить уже тихо. Дмитро зціплює зуби та гнівно зиркає на солдата, який йому й у сини згодився б — не старший од двадцяти.

Червоноармієць відходить й береться за своє — тикає штиком, припнутим до гвинтівки, у ліжка.

— Піду я в льох, чи шо? — каже Заболотний і вихором вилітає із хати.

Ярина прислухається. Чує, як дуднять його кроки за стіною. Чує, як Заболотний спускається в підвал — гуп-гуп-гуп по щаблях. Чує, як він там борсається та вовтузиться, як за мить починає бадьоро лаятися. «На таємну ляду натрапив», — здогадується Ярина і переводить блискавичний погляд на Дмитра. А той стоїть, мов скеля, мовчазний та понурий. Хоча також прислухається до відлуння з сіней. Думає: «Ач, як вчасно переховали. Дякую, Іване, дякую, Паламарчуків сину».

— Самі віддаватимемо лишки чи нас примусите горби гнути? — запитав Калюжний, шкрябаючи пальцем непокритий стіл.

— Так ви ж геть усе минулого разу вивезли, побійтесь Бога, навіть реманент забрали, — монотонно промовив глава сімейства, підходячи ближче до корови. Він погладив худобину, бо та тупцяла знервовано на місці. Нашвидкуруч змайстрована загорожа тріскотіла під натиском Плями.

— Усе, кажете, минулого разу вивезли… угу-угу, — насмішкувато зауважив Степан Калюжний. — І, кажете, лишків немає?