Чорна дошка - Страница 19

У тих кінозведеннях часто показували не лише великі будівництва та нові заводи, а й нелегку працю хлібороба. Олесь, як і усі, хто споглядав контрастні відблиски на шматку білого саморобного екрана, після схвальних вигуків, хорових нашіптувань, голосних підбурювань «Давай! Давай!» молотобійців і сталеварів: міцних м’язистих чоловіків та жінок — ураз стихав, коли до нього визирали знайомі, трохи сумні, хоча й усміхнені очі людей, схожих на його батьків та й на нього самого. Ті люди, хлібороби, колгоспники, трударі од паші, великими замашними рухами загрібали сіно, в’язали снопи, кидали лопатами зерно з величезної купи до автомобільного кузова. Вони витирали перемішаний із пилюкою піт з облич, білозубо шкірились, швидко ходили. Взявши в репані долоні зерно, показували операторам як воно, те зерно, вродило, як заврожаїло. Підписані ці кадри були просто: «Село на сторожі революції…»

Одразу по тих життєствердних кадрах йшли інші. Кожен знав цю закономірність — спочатку здобутки, за ними — ворожі прояви. Більшість робітників автоматично втягували голови в шиї, напружувались та, здавалось, припиняли дихати і впинались іскристими очима в екран. Боялись-бо побачити там своїх рідних чи бодай знайомих. Інші закурювали, посміхались один до одного якось неприродно, вдавали, що їм усе це не цікаво або, навпаки, що вони вже до того засуджують усіх, кого зараз покажуть. Після титрів: «Винищити кулака як клас» — на екрані в постановочних кадрах починав бігати якийсь пузатий дідок. Він кружляв навколо добротної садиби й усе ляскав себе як не по стегнах, то по голові. Аби пояснити сюжет, картинку було підписано: «Кулак шукає, куди сховати зерно». Усі сміялись. Сміялись відверто, видихаючи разом зі сміхом побоювання, що це кіно може бути документальною хронікою. Ні, цей товстопузий дідок однозначно був актором і добре виконував роль куркуля. На нього вдягнули всю куркульську атрибутику — справний, без жодної латки жупан, лискучі чоботи, чомусь широкі шаровари, хоча ніхто вже в селі у шароварах не ходив, у руці він тримав смушкову шапку і то надягав її на голову, то знімав, даючи зрозуміти глядачам, що він трохи пришелепуватий. Ураз по тому, як «куркуль» оббіг будинок, з обійстя випурхнула огрядна молодиця і її одразу підписали білими літерами: «Кулачиха-Куркулиха», а за нею повистрибували, як горобці, троє дітей — «Куркулята». Уся ця братія взялась витягати із хати зерно в чималих лантухах, роззиратись хижо довкола й тягнути кудись за хату. Інші кадри показували, як ті бісові душі насипають зерно в труни й закопують у ями. Інтригу зненацька спиняло чорне тло з мерехтливими літерами: «А в цей час». У той час, як куркулі ховали зерно, замурзаний, як і годиться каенесу, у залатаному лахмітті хлопчисько, років, може, десяти, сидів у засаді в кущах неподалік. Малий шепотів і гнівно кривився. Чорне тло — напис: «Не бувати по-вашому. Буде лиш по-нашому». Хлопчина витягає із кишені револьвера, чи не вдвічі більшого за його руку, й суворо, широкими кроками, якось бокаса, йде на куркулів. Останній кадр: вся родина куркулів стоїть спинами до стіни будинку. Без гарних кожухів, сап’янових черевичків, смушкових шапок та віночків, у самих спідніх сорочках. Вони, ці колишні пани, благають товариша комісара: «Запишіть нас у КНС». А той не зважає. Нагороджує хлопчика дуже почесним і дуже великим орденом. Фільм уривався, а глядацька зала, видихнувши хором, аплодувала.

— Ех, що з тої провінції? — питали один в одного хлопці, лежачи на скрипучих ліжках у робітничому гуртожитку. Вони закладали мрійливо руки за голови й дивились журно крізь відчинене вікно в густо всипане зірками небо, мріючи про Харків, де минулого року звели майже сімдесятиметрову споруду, і про це писали в усіх газетах як про небачену звитягу будівельників, інженерів та науковців. — Подумати лишень — сімдесят метрів заввишки, — й свистіли протяжно.

Гомоніли про місто Сталіно, колишню Юзівку, — батьківщину шахт, металургів та коксохімічних підприємств — от де дим валить, от де небо здригається, от де життя! Згадували Запоріжжя — козацьку вотчину, де тепер, ось зараз, коли вони лежать на своїх ліжках, повним ходом будується величезна, небачена донині гідроелектростанція.

Знадвору донісся дівочий голосок, який виводив пісню «Через море широке».

— А Одеса! Хлопці, а Одеса? — раптом згадував хтось перлину на березі Чорного моря й оповідав, які там здоровезні кораблі, який там порт, яке галасливе місто. — От, де розвернутись можна!

За весь час, що жив у місті, до рідного села Тернового аніскільки не тягло. Лиш іноді, коли серце ні сіло ні впало починало тріпатись й перед очима стояла заплакана мати, приїздив чи й приходив пішки на малу батьківщину. Але до батьків не йшов, ховався у буйних кущах глоду та здалеку тишком дивився на хату, що примостилась на горбочку в самому початку села. Якщо щастило, міг побачити батька та матір, які з дня їхньої розлуки занадто швидко постаріли, згорбились. Не було видно на їхніх обличчях посмішок, не було вишитих сорочок та квітчастих хустин, справних чобіт. Навіть тин покосився й позбавився пасльону, що обвивав колись той тин та прикрашав його. І солом’яний дах над хатою виглядав похнюпленим, почорнілим та набубнявілим. Йшов Терновий від рідних, несвідомо потираючи груди, ніби там, у грудях, хтось забув розжарену каменюку. Дорогою міркував і знову сварився зі своїм другим «Я».

«Що я міг зробити? Аж нічого! Проти такої машини не попреш. Сказано — колгосп, значить, колгосп».

Кілька разів через знайомих, які їхали в село у справах чи проїздом, намагався передати батькам свою пайку, що її давали на роботі, — хліб, цукор, чай. Не брали… Знайомі привозили все назад, а Лесь віддавав харч Юркові — не міг-бо їсти те, від чого відмовились його старі. Й на думку йому не спадало, що завертали вони подарунки не через гнів, а щоби вся та пожива синові дісталась. Лесь був упевнений в одному: його старі сердяться на сина й не пробачать ніколи, бо від землі відцурався. Від землі своєї. «То все минеться, — заспокоював себе. — Головне, що вони в Україні, що з хати не вигнали, що не в Сибіру далекому й безмежному».